З перших днів війни фонд «Життєлюб» вирішив, що зараз наша допомога потрібна не лише Ба та Ді, а всім українцям. Ми відкрили гуманітарні хаби в різних містах, а наші життєбуси вже наїздили сотні тисяч кілометрів з гуманітарними місіями. Навесні ми першими приїжджали в деокуповані міста і села. Ми роздавали і роздаємо їжу, одяг, гігієну, навіть подушки з ковдрами всім, хто цього потребує.

Але!

Ніколи не залишали і не залишаємо без уваги Ба та Ді. Хтось з них втратив дітей чи онуків. Хтось через війну залишився один. А для когось ця війна – вже не перша. Сьогодні в рубриці #дорогами_війни ми переповімо декілька квітневих діалогів з Ба та Ді з Чернігівської області.

***

Навесні ми привозили продукти не тільки в села, ми також заїжджали в будинки для людей поважного віку. В одному з таких, в чернігівському селі біля краю лісу, ми познайомилися з Катериною. 94 роки, маленька, худенька, на костилях. Посміхається і прекрасно розуміє, що відбувається.

– Мої діти вже померли, але маю їх портрети на стіні в кімнаті тут, - вона вказує рукою ну старенький будинок для стареньких. – Мені всі бажають довгих років життя, а я кажу, що не треба мені того бажати. Життя й так занадто довге. Нехай краще війна скінчиться. Хто ж міг знати, що я доживу до ще однієї...

***

Ще одне село, куди наш життєбус приїхав першим.

– Хлопці, ви сапери? – до нас швидко шкутильгає Ді в великому картузі.

– Ні, ми волонтери! – відповідаємо.

– Ех, у нас тут мін – на кожному кроці, нам би саперів! – тепер Ді йде повільніше. – Де алюміній, ми самі розмінували, а железяки їм залишили.

– Та просто спочатку йдуть волонтери, а потім вже сапери, – сміємося.

А потім сміємося разом.

В прикордонних селах Чернігівщини Ба та Ді розмовляють на суміші української і білоруської. Але точно знають, яка з мов – рідна.

– Дзякуєм вам, хлопци, за вашу роботу! І нехяй Україна переможе! – чуємо ми від людей в черзі за гуманітарною.

Одна з Ба – тепла синя хустка в квіточку, зморщені руки спокійно лежать на ціпку – розповідає, як спілкувалася з окупантами.

– От і кажу цим: «У мяне діти у Гомелі жывуць, ты што, мяне забівать прийшов?». А він стоїть, галавою крутиць, відповісти ня може…

Ба переповіла нам свою переможну історію, гордо підняла голову і пішла додому разом з пакетом продуктів. Ба виявилася сміливішою за окупантів. Як і інші 40 мільйонів українців.

В квітні фонд «Життєлюб» приїжджав у села Київської та Чернігівської області одразу після їх звільнення. Тому наші волонтери були першими, кому перелякані місцеві розповідали, що пережили за страшні тижні окупації. Ми вирішили зібрати всі ці історії в одну рубрику під хештегом #дорогами_війни. Щоб пам’ятати, що робили на нашій землі і з нашими людьми. І щоб впевнюватися, що українці – незламна нація життєлюбів.

***

Цього похмурого квітневого дня життєбус приїхав в село Ягідне, що в Чернігівській області. Майже місяць воно знаходилося в окупації. А фото двері підвалу початкової школи, де весь цей час жили понад 300 місцевих, облетіло весь світ. Воно навіть побувало на виставці жахіть війни в Давосі.

За пакетом з борошном, крупами і консервами до нас підходить Ді. Сиве скуйовджене волосся, глибокі зморшки навколо блідо-блакитних очей. Кепка на голові. Він голосно говорить, розмахує руками. А коли закінчуємо роздавати допомогу, веде нас в той самий підвал. Де разом з родиною і ще трьома сотнями селян він жив 25 страшних березневих днів.

– Ми всімох жили на двох метрах. Отут лежала моя неходяча теща, отут – невістка кормила грудьми дитину, я спав біля порога, – показує Ді. – Нас зігнали сюди 5 березня. Більше, ніж 300 людей в невеликий підвал. Ноги-руки затікали. Нам не вистачало кисню – люди душилися. 8-місячну дівчинку, якій важко було дихати, ми підкладали під вхідні двері. Щоб вона хоч трохи подихала через щілину над поріжком.

Стіни тісного підвалу розмальовані дітьми. На двері селяни зробили календар, в якому кожен проведений в підвалі вдень. А по краях вели список загиблих. Хтось помер від катувань окупантів, хтось прямо в підвалі від нестачі кисню чи хвороб. Всього – 16 загиблих.

– Ми спали поряд з трупами. На вулицю нас майже не випускали, – продовжує Ді, все так само розмахуючи руками. Але тепер руки інколи летять до обличчя – по-дитячі витерти кулаками сльози. – Їли ми їхні пайки. Один – на родину чи навіть більше. Інколи за цю їжу казали співати російський гімн, написаний на папірці. Потім, коли, мабуть, в них стало туго з пайками, дозволили варити їсти. І вдень ми їли по ложці супу і ложці каші.

Туалети в підвалі заповнилися швидко, тому люди використовували відра, банки, пляшки.

31 березня на намальованому на двері календарі винесено окремим рядком. Великими друкованими літерами ця дата підписана головними словами: «НАШІ ПРИЙШЛИ».

Скоро, наші любі, наші стійкі життєлюби, дуже скоро НАШІ прийдуть у всі окуповані села та міста. Скоро обведемо в календарі в житті кожного українці дату. А поки – допомагаємо з усіх наших життєлюбних сил.

В перші дні після звільнення Київської та Чернігівської областей гуманітарний штаб «Життєлюбу» працював цілодобово. Вдень та вночі 75 людей в різних куточках України збирали, пакували і розвозили допомогу. Ми їздили в найвіддаленіші села, куди ніхто не доїжджав. В нас не було часу на страх, сон, їжу, близьких. На дописи часу не було тим паче. Але тепер ми можемо і хочемо розповісти вам про наші весняні подорожі і людей, з якими ми познайомилися. Бо ці хроніки, ці історії, що ми почули #дорогами_війни хоч і сумні, але мають бути записані.

***

Коли: Кінець березня – перші дні квітня 2022.

Де: Ірпінь, Іванковичи (Київська область), Ніжин, Бобровиця (Чернігівська область).

Віка – підліток. Як всі підлітки, вона мала б при зустрічі розповідати на вушко про хлопців або жалітися на подружку. Але Віка місяць жила в окупації. Тому вона ридає навзрид, знайшовши прихисток на плечі нашого волонтера Романа.

– Їх зґвалтували, а потім зв’язали. І зв’язаними тягали по селу. Я знала їх! Знала! Я нічого не могла зробити. Їх вбили. Вбили тих двох дівчат, – Віка захлинається словами. – А ці... (Віка ніяк не називає російських військових) вони кидали гранати в льохи. І навіть не питали, чи є хто всередині. Але ж іноді там були люди – вони там ховалися!

Віка розповідає, як власника сільського магазина застрелили на очах жінок і дітей, на очах Ба та Ді. Чому? Тому що він вирішив роздати людям, які не мали, що їсти, продукти. Військовим не потрібен був його товар. Їм потрібно було його життя. Після вбивства вони просто пішли. Після цього випадку продукти по домах розносили жінки. Особливо по тих, де знаходилися чоловіки. Бо чоловіків будь-якого віку, хто наважувався вийти на вулицю, вбивали.

***

В ті ще холодні дні волонтери «Життєлюбу» привозили в деокуповані села не тільки воду, хліб, картоплю, харчування для дітей і корм для тварин. Ми привозили свої руки, які відкривали обійми, свої плечі, до яких можна було пригорнутися, свої вуха, які слухали. Разом з хлібом ми розвозили надію.

Віка з одного з сіл в Київській області не мала знати всі ті історії. А ми не можемо змінювати минуле. Але можемо слухати і ділити біль навпіл. Додому Віка пішла з посмішкою і пакетами з продуктами. А ми поїхали далі #дорогами_війни.